Войти на сайт

Войди на сайт, используя одну из соцсетей:

×
Ты уже голосовал за этот комментарий
Наверх


Отчеты

Саша Boole: «Обираючи творчий псевдонім, я думав про Сашу Грей»

Интервью с Сашей Boole — украинским фолк-сингером, который когда-то повстречался с самим Дьяволом
24 января 2014 в 13:56
3823 просмотра

Бульдог, бульдозер, бультерьер. А что еще начинается со звучного «буль»? Саша Буль или, вернее, Boole — украинский фольк-сингер, автор и исполнитель песен, рожденных на грани блюза, кантри, фолка и регтайма — уже готовится к поездке в Днепропетровск. Здесь, в Арт-центре Квартира, 15 февраля он будет презентовать свой дебютный альбом «Vol. 1».

О таинственной персоне артиста на его родине ходят слухи. Одни поговариваю, что Саша думал продать душу дьяволу, в обмен на ошеломляющий успех и мировое доминирование, но сатана вежливо отказался. Другие — что усы Александра имеют магические свойства превращать вещи и мир вокруг в что-то чудесное и таинственное. А какими еще необычными чертами и свойствами наделила судьба украинского фолк-сингера, мы попытались разузнать у самого Саши. Для этого попросили его заполнить анкету, где нужно было закончить начатые предложения. Что из этого вышло, читай дальше.

Коли я придумував собі творчий псевдонім, я думав, ну… тут все логічно, про Сашу Грей. І саме в той момент, коли в моїй уяві постав її образ, я згадав про роботи англійського науковця Джорджа Буля, який неодноразово звертався до проблематики образності в математиці. Як результат такого собі ментального «соїтія» порнозірки і вченого народився Саша Буль.

Саша Boole — це такий собі інтелігентний реднек із Північної Буковини, в міру віруючий в Бога, і не менше — у Диявола. Занадто лінивий, щоб освоювати притаманні Чернівцям джазові гармонії, але достатньо впертий, щоб чітко чеканити на гітарі швидкі американські перебори. Одного разу на концерті мені взагалі заявили, що я американський агент.

Я виконую фольк, бо іншу музику просто не вмію грати. Хоча, може й вмію, але мені лінь. А от фольк — ні. Справа в тому, що 3 магічних акорди свого часу були знайдені десь в дельті Міссісіпі, а все решта — похідне.

Мій улюблений музичний інструмент — губна гармошка або, як кажуть блюзмени, харп. Певне тому, що він перший… Для мене показником хорошого володіння інструментом є те, коли ти можеш зіграти на ньому у будь-якому стані. Бувало, що після пляшечки-другої віскі я ходити і говорити вже не міг, але в гармошку дув, як молодий! Чорні колись казали: «У тих краях, звідки я родом, якщо ти не дуєш в гармошку, тобі ні одна баба не дасть, синок». Певне, мені туди дорога.

У шоу-бізнес я потрапив завдяки... А що, я вже туди потрапив? Зашибісь! Значить, завдяки Дияволу. Адже багато чув, що шоу-біз ― суцільне пекло.

Перший раз я зустрів Диявола в 12–13 років. Точно не пам’ятаю. Тут без жартів. Це було в парку, у невеличкому містечку на центральній Україні. Він виглядав як Ісус з картинок. Худий, високий, із довгим темним волоссям і бородою, десь 30 років на вигляд, голий вище пояса. А з ним був громила, який мовчав і йому цигарки підкурював. Він (Диявол) мені тоді запропонував віддати йому моїх дружбанів, а він виконає будь-яке моє бажання. Я відмовився і сказав, що мені нічого не потрібно. А він тоді сказав, що він і так знає, бо бачить у нас над головою картинки. Пацани засміялися і він їх прогнав, а зі мною ще довго говорив. Багато розповів мені, але я не можу цим поділитися.

У Чернівцях я навчився потрапляти в історії з мєнтами, пити міцний алкоголь, не запиваючи, та говорити повні нісенітниці із серйозним виразом обличчя і впевненим тоном. А! І грати музон.

Свої пісні я пишу у стані… Виходячи з того, що є три агрегатних стани: рідкий, твердий і газоподібний, то у твердому. Хоча, зараз кажуть, що є ще четвертий – плазма.

Якби я потрапив у Голівуд, я перш за все знайшов би «прадюсєра», який би пристроїв мою пісню саундтреком до якогось зомбі-фільму. Спитав би, чи буде наступна частина Хоббіта останньою, чи знову закінчиться на найцікавішому? І плюнув би в рожу Деппу за Джонні Діллінджера. Такого персонажа споганив.

Мій стиль (зовнішній вигляд) продиктований асортиментом місцевого секонд-хенду (Жартую). Тугою за часами, які минули, за людьми, які тоді жили, за їх манерами, поведінкою і внутрішнім світом.

Найголовніша деталь іміджу — це щось таке комплексне. Простота, але, як то кажуть, з «родзинкою». Головне не переборщити з цим, щоб не перетворитися на кекс.

Від Дніпропетровська очікую (або планую)... найвдалішого концерту на Східній Україні. Адже я раніше чув багато хорошого і про місто, і про «Арт Квартиру».

Найбільш за все мрію пережити Апокаліпсис. Ви скажете: «А не зажирно?». Ок. Тоді хоча б дожити до нього.





Читай также





Нет комментариев